12 років встановлювали і 16 демонтували: історія черкаського Леніна (Фото)

0
2

Так склалося що пам’ятник Леніну який стояв на центральному майдані Черкас і урочисто відкривали і демонтували саме у листопаді. Про історію появи, а згодом і зникнення “вождя” в обласному центрі розповідає місцевий краєзнавець Борис Юхно.

Постанова про встановлення у Черкасах пам’ятника Леніну була ухвалена Центральним комітетом КПРС на роковини смерті “засновника Радянської держави” 21 січня 1967 року. Утім, вона лише констатувала давнішні наміри місцевих комуністів, які “виконували волю трудящих”. І виконували ще з… 25 грудня 1957 року, коли у день святкування 40-річчя Радянської України у центр привезли гранітну брилу та прикрасили її магістральним текстом: “Тут буде споруджено пам’ятник Леніну”. І це – перша його особливість: так довго – 12 років – з Іллічем не вовтузилися ніде й ніколи в усьому СРСР.

До події площу почали готувати із серпня 1964-го. В підсумку зробили це не вельми вдало, адже Будинок рад опинився “в ямі”. Вочевидь, архітектор Василь Гнєзділов мав щире кон’юнктурне бажання підняти Ілліча якомога вище. Зрештою – він та скульптор Ксанфій Кузнєцов почали визначатися з матеріалом. Зупинилися і затвердили бронзу. Коли навіть папери відповідні були готові, з “міркувань доцільності”, матеріал переінакшили на місцевий граніт. Тож особливість друга: тут на Іллічі заощадили. Випадок рідкісний, якщо не унікальний.

Першими “скульпторами” майбутнього пам’ятника стали ув’язнені зі Старих Бабанів. На місцевому кар’єрі вони зробили чорнову обробку трьох брил вагою 60, 80 та 120 тонн. Потім гранітні блоки “БєлАЗами” доправили до залізниці, а звідти товарняком до Черкас. Посеред міста 260 тонн граніту склали пірамідою, з’єднавши між собою арматурою. Вже після цього за найвідповідальнішу справу взялися “спеціалісти по Іллічу” з ленінградвького заводу “Монументскульптура”.

На 12-метрову висоту виросли риштування, на яких мало не три роки просто неба й працювали монументальники, очолювані товаришами Гнєзділовим і Кузнєцовим. Насправді пам’ятник мали відкрити в листопаді 1967-го на 50-річчя революції. Але отут – ще одна “унікальність” нашого Леніна. У найвідповідальніший момент граніт дав кільки глибоких вертикальних тріщин, що спричинило чергове відтермінування відкриття. Довелося чути, що ленінградці не надто сумували та готові були тут залишитися ще на п’ятирічку: “просто им так понравилось местное гостеприимство, прекрасный самогон, жигулевское пиво и огромные днепровские лещи”. То чи не вони самі отак з матеріалом “постаралися”? Втім, це із жанру “усної народної”, хоча її конкретний зразок й був зафіксований у КДБ.

Семиметровий черкаський Ленін, а з постаментом – 11метрів 78 сантиметрів – вдався. Були в ньому і велич, і спокійна впевненість у перемозі комунізму, і проста людяність. Він нікуди не вказував рукою, а просто тримався чи то за поперек, чи за нирку. Не дивно: був благенько вдягнений, бо забули витесати піджак. Так він 40 років і простояв у пальті поверх жилетки. Це ще одна “родзинка” нашого Ілліча. А коштував вождь 500 тисяч рублів, тими грошима попри економію – чимало.

Наступне коригування в процесі було теж пов’язане з датою відкриття. Тепер планувалося, що найважливіша подія усієї півторадесятилітньої історії молодого обласного центру станеться 7 листопада 1969 року. Але в цей день високі гості з Москви, Ленінграда, Києва, Ульяновська, Бидгоща та багатьох інших міст Союзу і соціалістичного зарубіжжя мали бути на демонстраціях біля своїх Леніних, тож відкриття перенесли на 1 листопада.

100 кошиків живих квітів від делегацій і тисячі букетів від містян отримав вождь того дня, хоч до його персонального сторіччя залишалося ще майже півроку. А ще – сусідство “русских березок”, під які насипали землю, привезену з Ульяновська. У будні Ленін “працював” головним натхненником трудових подвигів, на державні свята – тотемним ідолом, а просто у вихідні – весільним татом. Небагато знайдеться у Черкасах подружніх пар, які б не приїхали сюди з букетом у день народження нової радянської сім’ї. Кожен з нас був свідком цього загалом-то трохи неадекватного дійства. Зізнаюся, виховані у повазі до Ілліча, ми з дружиною до нього все ж не поїхали. Просто в контексті приватної, або й інтимної події, вважали цей “ритуал” якимось схибленим.

Черкаси не зрадили собі й з демонтажем. Пам’ятаємо – 12 років Леніна встановлювали, а от знімали… десь отак 16 буде. До речі, першим “першим”, якому “набрид отой зад”, був очільник області з червня 1998 по вересень 1999 року Анатолій Даниленко. Його наступники – Володимир Лук’янець та Вадим Льошенко, були менш вразливими.
Тож ленінські уламки вже давно відгуркотіли в більшості обласних, почасти й районних центрів, а наш стояв. Аж у грудні 2007 року тутешня інтелігенція оприлюднила звернення “до депутатів усіх рівнів”. Під національносвідомим закликом – 14 підписів, і лише кілька з них належить людям “з позицією”. До решти можна застосувати влучне ленінське визначення – “гнила інтелігенція”. Болото. Прожили під кумачевими знаменами, славлячи “найживішого з живих” (дехто навіть поетичні оди за великі гонорари йому присвятив), з партквитком біля серця зробили небідну кар’єру, і на тобі, їх “автографи” – найперші. “Ми повинні зняти з постаментів ідолів тоталітарної доби”.

Зняли. Сталося це рівно 9 років тому, у ніч проти 28 листопада 2008-го. Тоді розлютилася криза, і одна “поважна особа”, – якраз “з болота”, – з фанатичністю бурята біля жертовнища запевняла: то всьо через оцього істукана, от повалимо його – і нещастям край. Знав, що справа не в давно неживій мумії, а в живих перевертнях, та вже не сперечався. Бо Ленін таки у нас застоявся. Я давно вже не сприймав його інакше, як об’єднувальний елемент площі, тобто суто архітектурний, але ж цілком серйозно бачити корінь усіх бід у 260 тоннах граніту – це щось з психіатрії.
О чверті на першу ночі пам’ятник подався уперед, під власною вагою фігура розламалася навпіл і розсипалася площею. Голова відлетіла від плечей та неушкодженою відкотилася убік. Вже вчетверте в історії Черкас. Колись так само після демонтажа цілою залишилася голова Олександра ІІ з бульвару (втім, при падінні він взагалі не постраждав), потім Сталіна зі скверу, на місці якого тепер управління Нацбанку, та Хмельницького з Першотравневого парку. Олександр в музеї, Сталіним дорогу замостили, Хмельницький на Водоканалі, залишки Леніна “в шалаші” парку Перемога. Які різні долі, але царя пошанували найбільше.

Що ж було потім… Ага, спочатку – монументальна інсталяція “Ноги”. Вони стовбичили на площі ще зо днів десять. Потім – професійні дискусії та обивательські балачки про альтернативу. Тут – всього. І “10 заповідей” з картонним макетом від пана Пахнатюка, і композиція козацькій звитязі від архітекторів Василя Дмитренка та Леоніда Кондратського, і великий фонтан від того таки Василя Івановича, і 18-метровий стовп із тризубом, який залишився незатребуваним ще з часів київського конкурсу на монумент Незалежності, і пам’ятники – Архистратигу Михаїлу від Софронія та В’ячеславу Чорноволу від Любові Майбороди. А ще була дурнувата судова тяганина від комуністів про відновлення Леніна та покарання авантюристів-догодистів, які знищили пам’ятник монументалістики республіканського значення. Одна біда – УРСР вже 17 років як не існувало…

Зрештою, перемогли фонтани-кулі. Персоніфіковано – “Кулі Тулуба”. Деталізовано – його ж “яйця”. Відкрили 24 серпня 2011 року, коштували 1,2 мільйони гривень або за тодішнім курсом – 150 тисяч доларів, усього ж з бізнесу на площу без Леніна тоді струсили щось близько 5 мільйонів. Між кулями почали встановлювати ялинку, дуже красіво получилось. Ще там заторгували сувенірним дріб’язком, заграли у футбол і революції, почали молитися за упокій полеглих на Майдані та на фронті… Жити в радості й достатку Ленін вже нікому не заважав.

Напишіть відгук