«За народну тверезість»: як у дореволюційних Черкасах намагалися відучити людей від пияцтва

0
14

Пияцтво народу потрібно лікувати… культурою. Такий висновок зробили наприкінці ХІХ століття ревнителі народної тверезості. Й перейшли від слів до діла: від Лондона до Сибіру у великих містах і маленьких містечках почали відкривати так звані народні будинки та чайні.

Про це пише in.ck.ua

Традиційне сільське і містечкове суспільство не знало масового пияцтва. Від уміння людини боротися з поганими звичками в буквальному сенсі залежало виживання: запив, не посіяв – не виросло. Як зазначив дослідник народної творчості Чигиринщини Олександр Солодар, ставлення до пияцтва різних верств українського села відрізнялося. Якщо «бідна голота» сприймала його як норму, то для заможного селянства пияцтво було винятком із правил.

Коли після реформ 1860-х років традиційне суспільство почало руйнуватися, чимало зайвої робочої сили хлинуло з сіл у міста. Влаштовувалися робітниками, прислугою, кому пощастить – поліцейськими городовими або вартовими. Після важкої праці, у хвилини дозвілля, людей ніщо не стримувало від вживання оковитої.

«Втома, накопичена роками, позбавляла людей апетиту, і для того, щоб їсти, багато пили, подразнюючи шлунок гострими опіками горілки. Увечері ліниво гуляли вулицями… – описував міський побут того часу письменник Максим Горький. – Повертаючись додому, сварилися з жінками і часто били їх, не жаліючи кулаків. Молодь сиділа в трактирах або влаштовувала вечірки один в одного, грала на гармоніках, співала похабні, некрасиві пісні, танцювала, лихословила і пила».

Через пияцтво в Черкасах, кажуть, траплялися навіть бунти

У Черкасах пияцтво іноді набувало крайніх форм. Так, за словами письменника Олександра Лебеденка, траплялися навіть п’яні бунти. Такий бунт у 1904 році стався серед призовників, яких мали відправити на російсько-японську війну.

«На перехресті бушував натовп, – описує цю подію письменник у своєму художньому творі «Перша міністерська». – Голоси перебивали один одного. Гармонь у п’яних руках терзала повітря, сперечалася з криком голосів. Десятків зо два городових у матнистих штанях і коротких, до середини литок, чоботях, намагалися відтіснити натовп у сусідні вулиці. Натовп не вщухав. Пивні пляшки високо злітали і з хрустом розпадалися на камінні мостової. Тонкостінні сотки білою блискавкою неслися у сонячному повітрі до стін сусідніх будинків і обливали скляним пилом цеглу тротуарів».

На допомогу поліції прийшли солдати, але зупинити натовп, що розгулявся, змогли лише бойові набої…

Втім, ніщо людське не було чужим і самим поліцейським – учорашнім сільським хлопцям. Газета «Черкасскіе отклики» описує цікавий випадок, який стався в листопаді 1913 року в Каневі. Постовий городовий Шумський так напився, що почав вимагати гроші на горілку у військових призовників, після чого затіяв із ними бійку, розмахуючи над головою шашкою. Неадекватного поліцейського насилу заспокоїли…

Рух за тверезість через культурне дозвілля

Хоч продаж алкоголю й давав державі суттєві доходи, стало зрозуміло, що ситуація в робітничому середовищі може вийти з-під контролю. В деяких губерніях імперії алкоголь споживали навіть діти шкільного віку. Першими почали бити на сполох професійні воїни моралі – священнослужителі. І прості священики, і церковне начальство стали говорити про необхідність боротьби з пияцтвом. До їхніх зусиль приєдналася і громадськість – передусім інтелігенція, особливо жіноча.

На початку ХХ століття в країні розгорнувся рух за тверезість. Як зазначає історик Наталя Акоєва, подекуди селяни навіть піднімали «тверезі» бунти, закриваючи в своїх населених пунктах шинки. В народній свідомості тверезий спосіб життя пов’язували з культурним рівнем членів родини. Вважали, що для боротьби з пияцтвом людині треба запропонувати здорове дозвілля: лекції, обговорення, дискусії на цікаві теми, навчання основам письменності.

Хоче людина відпочити в колі друзів – будь ласка, відкривалися народні чайні. Як згадував уродженець Черкас Йосип Соголов-Сольський, за сприяння «милих дам» із “Товариства тверезості” відкрилися дві чайні й у Черкасах – перша напроти казначейства на розі нинішніх вулиць Байди Вишневецького і Хрещатика (на території нинішнього скверу за Будинком рад), а друга – поблизу старої пристані на Митниці.

Постало питання й про створення в Черкасах тодішнього варіанту будинку культури – Народного дому. До початку ХХ століття такі установи були вже досить поширеним явищем у Європі та й у багатьох містах Російської імперії. Спеціальне приміщення для громадських зібрань під контролем влади і поліції – це було дуже сучасне на той час ноу-хау, прекрасний засіб, щоб, з одного боку, контролювати зміст виступів, а з іншого – створити для простого народу можливість культурно, без горілки, провести час.

Проте в Черкасах добрі наміри міської влади наштовхнулися на нерозуміння з боку Міністерства фінансів, яке повідомило, що не має на такі потреби достатньо грошей. Тому фінансувати будівництво черкаського Народного дому запропонували місцевим коштом.

Народний дім планували побудувати невеличкий, на тодішній околиці міста. Тепер це середина кварталу між Центральним ринком і школою №11, де розміщені магазини «Котя», «Прем’єр» та інші. Але, на думку Київського губернського попечительства про народну тверезість, його створення було б зайвою витратою коштів.

«Відомо, що м. Черкаси має деякі особливості, котрі виокремлюють його з ряду інших, – писали з попечительства в лютому 1903 року, – а саме: а) низький рівень моральності у дорослих і розбещувальний вплив їх на дітей знесилює турботи наявних початкових шкіл до видозміни майбутнього покоління; б) наплив від часу відкриття навігації рецидивістів; в) значний відсоток украй бідних і знедолених, які губляться у масі забезпечених легкою наживою; й г) значне споживання спиртних напоїв, порівняно з розходом таких у інших містах».

З огляду на це в попечительстві визнали, що черкащан уже не виправити, а отже, нема чого й намагатися. А якщо міській владі так хочеться спорудити Народний дім, вона може заодно розмістити там, наприклад, амбулаторію Червоного Хреста або контору Товариства допомоги бідним. Але Черкаська міська дума і місцева громадськість стояли на своєму.

Народний дім – тодішній варіант будинку культури

На початку ХХ століття квартал, обмежений нинішніми вулицями Благовісною, Смілянською, Надпільною і Небесної Сотні, був забудований лише наполовину – з боку Смілянської. Далі йшла поросла травою площа із неблагозвучною назвою Кладовищенська, адже трохи далі, на території нинішнього Соборного скверу, був міський цвинтар. Саме частину цієї площі й вирішили відвести під Народний дім. Ділянка була відносно неширокою, тягнулася від Благовісної вглиб кварталу. Між нею і вже забудованою частиною площі залишили вузький провулок.

Побудований у 1903 році Народний дім був невисокою дерев’яною будівлею зі сценою, суфлерською будкою, глядацькою залою на 250 місць. Стіни поштукатурили і побілили всередині і ззовні, підлогу замостили цеглою. Освітлювали гасовими лампами. У дворі встановили гойдалку, каруселі з ящиками і атракціон – «гігантські кроки». Народний будинок передали на утримання «милих дам» із Товариства тверезості.

«Народний дім стояв на нероз’їждженому, порослому травою майдані перед кладовищем. Через високий сірий паркан видно верхівки гойдалок, «гігантських кроків» і гімнастичних трапецій, – описував народний дім письменник Олександр Лебеденко. – Бордові хустки, зелені спідниці, дівочі стрічки кольоровим каскадом злітають над частоколом, секунду постоять у повітрі й знов пропадають за парканом».

У дворі було місце для музикантів, далі відвели майданчик для танців і розбили невеличкий скверик з алеєю довкола. «З перших днів щонеділі – лекція про шкоду пияцтва, – згадував черкаський старожил, учитель і фольклорист Степан Нехорошев. – За допомогою «чарівного ліхтаря» (проектора, – М.С.). Після лекції сідали за величезний стіл, на ньому – величезний самовар. Кожному давали 6 шматочків цукру і французьку булку. Це щонеділі. Лекції читали лікарі, священики».

Курити в приміщенні заборонялося – для цього виходили за браму, на вулицю. «І жодного чоловіка, господарювали жінки, – пише Нехорошев. – Смішно було бачити, як в батистових фартушках дочки багатіїв мили склянки і прибирали посуд, стіл… Багатьом хотілося «що-небудь робити». Особливо охоче дівчата з «бомонду» з молодими офіцерами з кухлем збирали пожертвування на користь бідних або на користь сліпих. Багато в місті було таких благодійних товариств. Звичайно, такій парі – дівчина і офіцер – відмовляти незручно».

У вихідні та святкові дні в Народному домі влаштовували гуляння. «Ще з полудня сюди сходилася святково вдягнута робітнича молодь і вільні від нарядів солдати розквартированих у Черкасах 173-го Кам’янецького і 174-го Роменського піхотних полків, – пише Йосип Соголов-Сольський. – У ці дні у дворі Народного дому часто грала музикантська команда 173-го піхотного Кам’янецького полку під керуванням старого капельмейстера Горалика. Крім маршів, музиканти виконували класичні твори найкращих російських та іноземних композиторів – Глінки, Баха, Вебера, Верді, Римського-Корсакова, Ліста та багатьох інших…»

У 1907 році при Народному домі відкрили недільну школу, де дітей робітників і бідноти вчили російської мови та арифметики. Зрідка в Народному домі виступали гастролери – жонглери, акробати, фокусники. Приїжджали українські театральні групи, а згодом, приблизно в 1910 році, при цій установі відкрили гурток українського театрального мистецтва.

Народний дім у Черкасах проіснував до початку 1920-х років. Коли через скруту й військові дії він припинив активну діяльність, замок негайно збили, внутрішнє оздоблення і вікна розтягли. Потім зруйнували і стіни…

Напишіть відгук