Канівчанка Наталія Капустян чотири рази пережила клінічну смерть

0
10

— Кілька разів приїздила в Яблунів. Як бачив мене на візку, розвертався і йшов в інший бік. Зла на нього не тримаю, — розповідає 45-річна Наталія Капустян із Канева Черкаської області. 27 років тому її автівкою підвозив чоловік із сусіднього села Яблунів. Злетів із мосту в прірву. Жінка зламала хребет. Відтоді пересувається на візку.

Зустрічаємося із Наталією на канівському вокзальному комплексі “Авто-ріка”. Вона — сидить в інвалідному візку. Одягнена в синю куртку, джинси й білі кросівки.

— У школі була активна. Як мовиться — спортсменка, комсомолка. Бігала на великі дистанції. Мала гарне дихання, — розповідає жінка. — Якось у Каневі мене побачив знайомий із Яблунева. Запросив на своє весілля. 12 травня 1990 року, за місяць до випускного, поїхали туди з подружкою Інною. У селі нас визвався підвезти машиною місцевий хлопець. Щойно повернувся з армії, був п’яний.

Дорога йшла через міст. Водій розігнався і машина впала з нього. Перекинулася тричі. Інна й хлопець відбулися легким переляком. А я розтрощила спинний хребець.

Лікарі в Каневі зробили знімки ключиць, голови, тазу, грудей. А на хребет не подивилися. Коли везли мене після знімків, труснули. Я знепритомніла. То була перша клінічна смерть. Потім пережила ще три. Востаннє відчувала, ніби лечу в темній трубі. І раптом — жмут світла. Прийшла до тями й побачила світло в операційній.

У черкаській лікарні Наталія пролежала півроку.

— Лікарі зразу сказали, що ходити не буду, — продовжує вона. — Шанси на життя оцінювали 50 на 50. Були пролежні, але їх не відчувала. Медики казали: “Як повернеться чутливість — житиме”.

Коли мене забрали додому, щодня до хати ходили однокласники й друзі. Бувало, по 18 осіб гостювали. Але згодом дівчата почали виходити заміж, хлопці — одружуватися. Мною опікувалися батько, мати й сестра.

За півтора року почала лежати на животі. Згодом — сідати. Потихеньку рухала руками. Щопонеділка приходила мамина знайома Валентина Жук. Навчила вишивати. Поступово поверталося бажання жити. До шевченківських свят підготувала першу виставку вишивки, присвячену Кобзарю.

З мамою організували великий розпродаж моїх робіт, щоб я могла поїхати на шість місяців лікуватися до Донецька. До 25 років була худа, мала тонкі руки. Майже не працювала імунна система. Лікування допомогло.

Зайнялася спортом. Опанувала стрільбу з пістолета. Стала дворазовою параолімпійською чемпіонкою України.

До нас підходить начальник автостанції.

— Нам треба на третє число шість білетів до Києва. Це ж буде День інваліда, — просить його Наталія.

2003-го вона очолила міську організацію інвалідів. Проводить для них фестивалі, опікується найважчими.

— В одної дівчини — церебральний параліч, — каже Капустян. — Коли її заносять на сцену, все тіло трясеться. Навіть говорити не може як слід. А заспіває — у глядачів дух перехоплює. Сама перестає труситися.

Займаємося хлопцями, які повернулися із зони АТО. Сергій Голдиш утратив на війні око. Довго був у полоні. Приїхав, захандрив, не виходив із хати. Умовили його поїхати на фестиваль у Закарпаття. Дорогою кілька разів поривався втекти додому. Згодом пішов у похід у гори. Безрукі й безногі хлопці йшли поруч із ним. Це стало переломним моментом. “Вони без ніг можуть підніматися в гори, а я з руками й ногами хандрю?” — сказав. Відтоді став моїм чи не найпершим помічником.

“Знаю болячки всіх чоловіків із під’їзду”

2013 року Наталія Капустян переїхала від батьків до власного житла. Його подарував тодішній губернатор Сергій Тулуб.

— Живу на першому поверсі. Будинок такий, що пандус зробити неможливо. Щоб мене занести, треба двоє хлопців. То я вже знаю болячки всіх чоловіків із під’їзду, — сміється Наталія.

Живе з чоловіком 60-річним Миколою. Він — удівець, теж інвалід на візку.

— Коля щотижня їздить на роботу в Смілу на меблеву фабрику, — додає Наталія. — Виготовляє металеві заточки. Має золоті руки. Сам може спустити мене з квартири до дверей під’їзду. Мені — незамінний помічник.

Джерело: “Газета по-українськи”

Напишіть відгук